Навіть найменші акти турботи мають значний вплив і можуть приносити багато щастя. Це тому, що нам усім важливо відчувати, що нас цінують і з нами рахуються.
«Було затоплено усе, що ми наживали останні 30 років. Нічого не вдалося врятувати», – 72-річна Тетяна розповідає про життя в окупованих Олешках, повінь, втрату дома і брата, і те, як дивом виїхала на підконтрольну Україні територію.
Вони думали, що найгірше вже позаду, та через 70 років після війни Малка і Міхаель зіткнулися з ще більшою небезпекою – їхній будинок в Ізраїлі став мішенню ракетного обстрілу…
Ракета прилетіла неподалік їх щасливого дому у Бахмуті, й вони опинилися просто на вулиці. Подружжя врятувало від смерті лише те, що вони у ту мить ховалися в підвалі…
Кожен новий пацієнт хоспісу потребує часу, щоб навчитися заново жити у теплі та ситості, приймати турботу та радіти кожному дню життя…
На жаль, батьки 17-річної Наді не цікавилися інтересами своєї дочки. І дарма. Дівчина з дитинства мала велику мрію – Надя хотіла відкрити власне кафе-вафельну.
16-річна Анна вже має перші здобутки у втіленні своєї мрії, вона впевнена у власних силах та з радістю дивиться у майбутнє. Але ще недавно все було інакше…
Звільнені від російської навали українські селища навіюють водночас і радість, і смуток. Радість приносить думка, що це знов вільна українська земля, що запеклою боротьбою відвойована від загарбників. Смуток – бо тут всюди руїни та згарища, й на це важко дивитися без болю.