У гуркоті війни страх сковує навіть стійких духом людей. Паніка буває настільки сильною, що відбирає можливість приймати правильні рішення. У вирі небезпек заспокоїтись і почати логічно мислити може бути непросто, але саме це врятувало життя Олени та її рідних з прифронтового Слов'янська.
«Було затоплено усе, що ми наживали останні 30 років. Нічого не вдалося врятувати», – 72-річна Тетяна розповідає про життя в окупованих Олешках, повінь, втрату дома і брата, і те, як дивом виїхала на підконтрольну Україні територію.
Марина важко пережила артобстріли, замкнулася у собі, мало спілкувалася та рідко висловлювала власну думку. Та на одному з занять у центрі «Обітниці сироті» дівчина несподівано для всіх виявила бажання вперше помолитись…
Ракета прилетіла неподалік їх щасливого дому у Бахмуті, й вони опинилися просто на вулиці. Подружжя врятувало від смерті лише те, що вони у ту мить ховалися в підвалі…
Кожен новий пацієнт хоспісу потребує часу, щоб навчитися заново жити у теплі та ситості, приймати турботу та радіти кожному дню життя…
Коли Писання не має для мене сенсу, це може бути просто тому, що мій життєвий досвід дуже обмежений…
Звільнені від російської навали українські селища навіюють водночас і радість, і смуток. Радість приносить думка, що це знов вільна українська земля, що запеклою боротьбою відвойована від загарбників. Смуток – бо тут всюди руїни та згарища, й на це важко дивитися без болю.
64-річна Людмила Олександрівна та Василь Борисович – переселенці з Чорнобаївки Херсонського району. Чоловік має першу групу інвалідності та прикутий до ліжка. У такому стані їх і застала війна.