Якщо по-чесному, то батьківство — чи не найбільш виснажливе, що може з нами статися протягом життя. Діти потребують щоденного «включення» 24/7. А тут ще й карантин ускладнив ситуацію… Багато з нас досі залишаються вдома. Нам довелося стати вчителями, кухарями, аніматорами... Ми побачили ті сторони себе, на які раніше не звертали уваги. А багато хто з нас просто ВТОМИВСЯ.
Потрапити у прірву взаємних образ та непрощення у подружньому житті набагато легше ніж здається. Непорозуміння можуть статися навіть у міцних та люблячих сім’ях. Тому дуже важливо дотримуватися деяких правил, що допоможуть оминати ті прірви.
Німецький письменник Бодо Шефер якось описав так зване «правило 72 годин». Його суть полягає в тому, що якщо у вас виникли будь-які плани або мрії, ви повинні почати їх втілювати протягом 72 годин після їх появи. Як на мене, це дуже круте правило, хоча, чесно кажучи, я не та людина, як любить кудись поспішати, і мені зазвичай необхідно більше часу. Але також існує правило 71 ГОДИНИ.
Одна мудра мама написала коротку замітку з важливими твердженнями, що допоможуть забезпечити комфорт і безпеку дитини в школі. Ці думки вона винесла зі свого власного шкільного життя, професійної діяльності (дитяча безпека) і це те, що вона повторить своїм власним дітям перед 1 вересня. Хочемо поділитися цими думками з вами.
...Йде християнин до церкви, а йому дорогу перебігає чорна кішка… Він думає: «Це ж марновірство! А з іншого боку, є ж життєві спостереження...» Тут бачить свого знайомого, який також до церкви йде. Думає: «Зараз сяду, шнурок на черевику поправлю, а в цей час він нехай пройде переді мною»... Але той підходить, стукає по плечу і каже: «Та не бійся, брате! Плюнь тричі через ліве плече, і давай до церкви!»
В нас з чоловіком є друзі, які не вірять у Бога. Принаймні, не вірять у Нього так, як віримо ми.
Останнім часом все більше пильную за своїми словами. Є один відомий вірш у Приповістях, кожен з нас чув його багато разів, та чи дійсно ми розуміємо усю його силу?
Першоапостольська церква переживала пробудження, помістні громади масово множилися. І тут перед духовними наставниками постало питання: хто буде опікуватися цими людьми — годувати, піклуватися про матеріальні (фізичні) потреби і розбирати питання взаємовідносин?