Від війни вони рятувалися усією сімʼєю у складі 14 осіб: Юліанна з чоловіком, їх 10 всиновлених дітей та невістка з племінником. Для того, щоб почати життя без війни, їм не потрібно залишати Україну, але потрібні безпека, стабільність та щоденна їжа на столі…
У гуркоті війни страх сковує навіть стійких духом людей. Паніка буває настільки сильною, що відбирає можливість приймати правильні рішення. У вирі небезпек заспокоїтись і почати логічно мислити може бути непросто, але саме це врятувало життя Олени та її рідних з прифронтового Слов'янська.
Довге – «насичене днями» життя – це щастя і Божа благодать. Переважна більшість людей погодиться з цим. Однак, навряд чи серед цих людей будуть самотні старенькі, які прожили довге життя, але залишись беззахисними перед лицем війни…
«Було затоплено усе, що ми наживали останні 30 років. Нічого не вдалося врятувати», – 72-річна Тетяна розповідає про життя в окупованих Олешках, повінь, втрату дома і брата, і те, як дивом виїхала на підконтрольну Україні територію.
Ракета прилетіла неподалік їх щасливого дому у Бахмуті, й вони опинилися просто на вулиці. Подружжя врятувало від смерті лише те, що вони у ту мить ховалися в підвалі…
Кожен новий пацієнт хоспісу потребує часу, щоб навчитися заново жити у теплі та ситості, приймати турботу та радіти кожному дню життя…
Звільнені від російської навали українські селища навіюють водночас і радість, і смуток. Радість приносить думка, що це знов вільна українська земля, що запеклою боротьбою відвойована від загарбників. Смуток – бо тут всюди руїни та згарища, й на це важко дивитися без болю.
64-річна Людмила Олександрівна та Василь Борисович – переселенці з Чорнобаївки Херсонського району. Чоловік має першу групу інвалідності та прикутий до ліжка. У такому стані їх і застала війна.