Пацієнтка евакуйованого хоспісу: «Коли нічого більше не залишається, треба йти вперед та посміхатися!»
З початком військових дій на сході України хоспіс у м. Часів Яр став пристановищем для десятків самотніх людей похилого віку. Коли місто опинилося під обстрілами, хоспіс евакуювали до Хмельницької області. На жаль, навіть безпека та турбота не здатні стерти з облич пацієнтів хоспісу страхи та біль й полегшити тугу в очах. Навіть змінивши місце проживання, вони ніби залишились у минулому і зосередились на цьому…
Важкі останні роки позбавили їх усіх причин для радощів, однак серед пацієнтів є жінка, яка попри усе пережите випромінює оптимізм та красу. Галина Трохимівна виглядає так, ніби щойно прилетіла з Парижу – щоранку робить зачіску та виходить з кімнати з усмішкою на вустах. І далі весь день у русі. Тільки-но поснідає чи пообідає, як бере паличку та йде на прогулянку до лісу.
«Насправді на мою долю випало багато тяжких випробувань. Спочатку я поховала коханого чоловіка, а 14 жовтня, 2014 року, у розпалі Донецької війни мій єдиний син прийшов з роботи з шахти, зайшов на поріг і впав мертвий, – розповідає жінка. – Виявилося, у шахті він отримав тепловий удар, але коли відчув, що йому стало зле, вирішив не звертатись до медпункту. Як багато хто з нас тоді під обстрілами, він проігнорував серйозні симптоми у самопочутті. Тільки-но дійшов до дому, як одразу зупинилося серце. Це страшне горе та велика втрата. Він був моєю найдорожчою людиною на Землі…
Після смерті сина я залишилася зовсім одна, – продовжує Галина Трохимівна. – Мені було дуже боляче від втрат – спочатку смерті чоловіка, а потім і сина. Але я відчула, що маю продовжувати жити заради моїх улюблених хлопчиків, адже вони дивляться на мене з небес.
Та щойно біль почав вщухати, як на Різдво 2022 року поповзли чутки про повномасштабну війну. Скоро на Донеччині ситуація на фронті погіршилася, і я змушена була евакуюватися до хоспісу у Часів Яр. Тут мене зустріли дуже тепло і дбали про мене щодня. Але росіяни підбиралися все ближче, й організатори були змушені нас вивезти. Так я опинилася тут.
Коли я тільки потрапила сюди, я була сильно знервована та тривожна. Постійно думала про свою покинуту квартиру на Донеччині – переживала, щоб її не розбомбили, не розікрали, не забрали за борги. І лише зараз, перебуваючи тут, я заспокоїлася. Тут в хоспісі я знайшла друга-однодумця за духом та інтересами. Ми разом ходимо у походи, збираємо шипшину, ягоди та гриби. Рух приносить життя та здоров'я!
А у житті більше нічого не залишається, як тільки йти вперед та посміхатися в обличчя хаосу, яким повний цей буремний світ, – продовжує Галина Трохимівна. – За час перебування у хоспісі я розквітла. Очі «загорілися», зʼявилася усмішка та впевненість у собі. Я почала – нарешті! – насолоджуватися прекрасними стравами, які нам тут готують!
Відверто кажучи, коли я дізналася про те, що нас фінансує якась організація «Операція благословення» з далекої Америки, я дуже здивувалася… Невже ми, люди похилого віку, комусь потрібні? Тим більше іноземцям?… Але те, що про нас знають і піклуються, це дуже приємно! Чи могли б ви переказати цим людям від нас величезну вдячність? Будь ласка, скажіть їм, що вони роблять дуже велику справу!» – каже Галина Трохимівна з непідробною щирістю і сяйнистою усмішкою.
Приєднуємось до слів подяки партнерам! Дякуємо іноземним друзям з «Операції Благословення» за стабільну підтримку хоспісу! Дякуємо усім українським партнерам за ваші фінансові пожертви на підтримку цього та іншого проєктів. Дякуємо усім причетним до роботи цього закладу за уважність до безпорадних стареньких…