Невимовна туга

«І лиш одного я у Господа прошу: дозволь мені всі дні мого життя перебувати у Твоєму храмі, щоб Господа красу я бачить міг» (Псалми 27:4).

А ви колись відчували ту тугу, яку поети називають «невимовною»? Коли від тебе — так, саме «від» тебе, бо це вже стало частиною тебе, і, певно, найбільшою — раптом відірвали все, чим жив і дихав, що давало сили рухатися далі… Відірвали на невідомо який час. І раптом — звістка…
Зараз, коли є телефон, начебто простіше: можна спілкуватися «наживо». Хоча… чи справді? 

Я добре пам’ятаю, як під час строкової служби чекав листів. Пам’ятаю те відчуття, коли казали: «Прийшов». З дому. А особливо — від коханої.

Знаєте армійську «процедуру» отримання листа від коханої? Ні? Та, мабуть, і не треба. Хто знає — той зрозуміє. Суть у тому, що я був готовий витримати будь-які насмішки й знущання недолугих товаришів, аби тільки швидше роздерти конверт і вдихнути той «ковток свіжого повітря». А потім — перечитувати знову і знову. Звичайний списаний папірець, а скільки він давав: і втіхи, і радості, і сил потерпіти ще трохи…

Хтось, може, викидав такі листи, а я — складав. Одного разу навіть довелося зробити сержанту «китайське попередження» за те, що він «почистив» мою тумбочку. «Не положено», — казав. Я не виправдовуюсь — я захищав своє. Хоч, правду кажучи, і не вийшло: в армії є різні «процедури», які швидко переконують, що таки «не положено». 

Та можна забрати папірець — але не забрати слова, які вже викарбувались у пам’яті й залишили слід на серці. І тим паче — не забрати надію на зустріч.

Бо прийде час, коли це буде вже не просто ковток свіжого повітря, а п’янкий вихор почуттів. І тоді всі теперішні негаразди, якими б докучливими вони не здавалися, стануть дрібницями — смішними, якщо взагалі про них згадаєш.

Те, про що писав Давид у 18-му псалмі, справді багато що може змінити у внутрішньому світі людини, яка вірить. Але це все — лише лист. Хоч і цілющий, але все ж тільки ковток того, що йде від Особистості.

Листи — це добре. «Живе» листування в месенджері — ще краще. Але чи може хтось цим насититися повністю і назавжди? Чи все одно прагнутиме зустрічі з Особистістю — відчуваючи ту невимовну тугу за своїм «центром всесвіту»?

Чи погодився б на розлуку… назавжди?

Я — не можу. Бо Він ЗАВЖДИ був частиною мене. Безперечно — більшою.

…А додому комусь хотілося?

Василь Друзенко