Вони були останніми, хто виїхав з палаючого Маріуполя
29-річна Олександра переїхала з Запоріжжя до Маріуполя разом з чоловіком і дітьми, коли він знайшов роботу у цьому приморському місті. Змінюючи місце проживання, вона мріяла, як зміниться їх життя на краще. Але мрії обірвалися із початком російського вторгнення…
Цій сімʼї дивом вдалося виїхати з палаючого міста. Зараз вони оселилися на Івано-Франківщині у центрі допомоги ВПО, і фактично змушені будувати усе «з нуля», як безліч інших родин, що пережили жах екстреної евакуації. «Операція благословіння» щомісяця підтримує сімʼю Олександри набором продуктів. Загалом, через близько 100 центрів допомоги ВПО такі само набори отримують тисячі родин вимушених переселенців.
«24 лютого почали бомбардувати лівий берег Маріуполя. Через кілька днів ми зібралися виїжджати, просилися у машини до інших людей, але нас ніхто не хотів брати, – згадує Олександра. Місто зазнавало сильних обстрілів, люди були у паніці. На виїзді утворився величезний затор, й без машини залишити місто було вкрай проблематично.
Ближче до 1 березня зникли вода та світло. Ми жили неподалік Драмтеатру, й відчували, що «прильоти» ставали все ближчими. Молодшому синові на той момент було лише 6 місяців, я годувала грудьми, і це його врятувало.
Спочатку ми ховалися у підвал, та з часом побачили розмір ракет і зрозуміли, що це не врятує. Ми почали бігати у бомбосховище – якщо швидко, то за 5 хвилин ти в укритті. Може здатися що це не так багато, а коли навколо вибухають снаряди, то ці хвилини стають вічністю. Та часто укриття було зачинене, доводилося виламувати двері. Там було брудно і волого. З часом ми втомилися, і просто спускалися до підвалу у нашому домі, хоч старший син його боявся.
На той час вікна в нашому будинку переважно були вибиті, наші стояли, бо чоловік забив їх дошками. Що відбувалося надворі, я не бачила, а чоловік майже нічого не розповідав, щоб зберегти моє серце і молоко…
Ми часто спали в коридорі, інколи – у підвалі, наше затишне гніздечко і прекрасне місто перетворилися на жах. Під час бомбардування я часом впадала в ступор – забувала взяти їжу та навіть документи. Одного разу під нашими вікнами дуже гучно вибухнув снаряд. Старший син дуже злякався, і навіть після того, як ми виїхали, він з переляку довго не розмовляв, сильно заїкався.
Війна наближалася не щодня, а щогодини. Ближче і ближче. Ще година, і вже до нас у двір «прилетіло». Ще година – і вже під самі вікна.
У магазинах з їжею та водою були величезні черги. З часом дуже голодні люди почали трощити вітрини та красти їжу. Чоловікові доводилося битися за те, щоб нам принести води….
Ми дуже хотіли виїхати, але люди, які обіцяли нас забрати, виїжджали без нас. Якось чоловік побіг шукати по місту підгузки, та раптом зателефонував і кричить: «У нас є 5 хвилин, щоб зібратися!»
Я оберемком схопила папку з документами та якісь речі – навіть не дивилася, які. Ми з дітьми вийшли на вулицю, й тоді я зрозуміла, чому мій чоловік повертався додому переляканий на смерть. Навколо вирували пожежі, і сусідніх будинків уже не було. Коли ми сіли у машину, то бачили багато згорілих машин, які теж намагалися виїхати, горів і центр Маріуполя…
Ви бачили в інтернеті, як батьки підписують дітей? Я також написала у них на спинах. Ми досі згадуємо, як чоловік сказав мені страшну фразу: «Під час обстрілу, я прикрию тебе, а ти прикриваєш дітей…»
А як по-іншому? Шансів загинути було більше, ніж вижити.
Ми проїхали пʼять російських блокпостів. Мені спрямовували автомати просто в обличчя, навіть якщо в цей час я годувала грудьми. Нас попереджали, що потрібно проїжджати колону машин дуже швидко, і в жодному разі не виглядати у вікна. Було нестерпно: молодший плаче, старший 9-річка до кінця не розумів загрози та визирав у вікна…
До того дня я вірила в Бога, але як ми проїхали згорівшу колону машин, я повірила ще дужче. Досі не розумію, чому нас не розстріляли… Коли заїхали до Запорізької області, стало легше дихати.
Ми вирвалися. Вижили. Але не всім так пощастило. Наступного дня я почула у новинах, що з Маріуполя вже не випускають. Тобто, ми були одними з останніх, кому вдалося вирватися. Але коли й Запоріжжя опинилося під обстрілами, ми знову були змушені тікати на західну Україну.
Ми залишилися без дому, майна, заощаджень та роботи, і тепер маємо починати життя з чистого аркуша. Але чудово, що маємо життя. І прекрасно, що у ньому є «Операція Благословіння»!
Ми вдячні «Операції благословення» за те, що допомагаєте продуктами.
Вдячні добрим людям, які дали нам притулок у цьому центрі. Нас зустріли, обігріли, поселили, нагодували та завдяки «Операції благословення» продовжують підтримувати щодня.
Ваша добровільна пожертва допоможе таким сімʼям регулярно отримувати продуктові набори. Маючи їжу, вони зможуть зібратися за вечерею та святкувати те, їм вдалося вижити!