«Обітниця сироті»: 20 років поруч з дітьми, попри кризи та війну

«Бо ми — створіння Божі. Він створив нас у Ісусі Христі для добрих справ. І справи ті Бог приготував заздалегідь, щоб ми могли свої життя присвятити їм» (До ефесян 2:10).

Директорка проєкту «Обітниця сироті» в Україні Ольга Бузніцька очолює діяльність понад двох десятків навчальних центрів, завдяки яким діти групи ризику щодня отримують підтримку на всіх рівнях. Їм допомагають на шляху до самостійності та намагаються надати усе можливе для потужного старту у впевнене майбутнє. Проєкт діє у багатьох країнах світу, але наша країна займає особливе місце – найперше тому, що сама ідея виникла в одному з українських міст. 
Нещодавно Ольга Бузніцька поділилася своєю особистою історією, повʼязаною з «Обітницею сироті», а також розповіла, як війна вплинула на роботу проєкту. 

Як ви прийшли до керівництва проєктом «Обітниця сироті»?

Ми з проєктом розвивались паралельно. Мій професійний шлях почався зразу після закінчення університету – я прийшла у продакшн студію як відеоінженер, потім – як режисер, продюсер. «Обітниця сироті» також формувалася крок за кроком як відповідь на потребу – проєкт обростав командою, сенсами, значеннями. Нам хотілося створити щось таке, що б відповідало на реальні потреби реальних людей. 

Що стало вашою особистою мотивацією присвятити своє життя служінню дітям групи ризику?

Я не планувала присвячувати своє життя будь-яким речам. Я просто хотіла жити, реалізовуватися, робити щось важливе. І я зустріла неймовірних людей, які робили важливі речі, що надзвичайним чином впливали на життя конкретних людей. 
І саме оця справжність і чесність зачепила мене особисто. 

Мене зачепив чіткий алгоритм дій задля розв'язання складних проблем – це і привело мене туди, де я є зараз.

У будь-якого проєкту є історія, що перетинається з реальними людьми. Як з’явилася «Обітниця сироті»?

Направду, проєкт почався з того, що Террі Мʼюсен всиновила трьох дітей з України. Коли вона забирала своїх дочок з інтернату у нині окупованому Бердянську, з нею поруч була її подруга Наталка Хомʼяк. Виходячи з інтернату, вони побачили у вікнах сотні дитячих облич – це були діти, яких ніхто не забрав.
Террі та Наталія чудово розуміли, що не всі діти відкриті до всиновлення, не всіх можна обігріти. Але вони почали зустрічатися щотижня і протягом кількох років вони молилися та обмірковували можливості вплинути на це. Це була їхня історія, як вони до цього прийшли. Цікаво те, що у цей час в Україні були інші люди, яких Бог також спонукав щось робити у цьому напрямку. І для мене особисто ця історія надзвичайна тим, що паралельно у різних кінцях світу, у зовсім різних людей, незнайомих на той час, виникали майже однакові ідеї, думки, мрії, молитви... І, як це буває у житті, ці люди зустрілися разом, познайомилися і реалізували проєкт, що почався в Україні – у Києві, Бердянську… І зараз в Україні понад 20 центрів, завдяки яким відбувається систематичний вплив на життя конкретних дітей та родин. 

Якою є основна місія «Обітниці сироті»? Якою вона була від початку і чи змінилася з часом?

Проєкту вже 20 років, і направду основна місія залишилася такою ж як і була. Ми прагнемо забрати дитину з місця, де їй погано, і перенести її у місце, де їй краще – якою б не була причина (проблеми). Звичайно, ми націлені на довгу перспективу і приділяємо увагу довготерміновим речам, тому тут мова також про самостійність та цілісний підхід. Тут йдеться і про свідомість, ментальність, навчання та учнівство – тобто, про довготривалі речі, які не є популярними, але вони дуже змістовні, ґрунтовні, і саме вони направду змінюють життя людини. Саме тому ми співпрацюємо з людьми, які готові з нами йти довгий шлях. 

Чи можете поділитися історією дитини або родини, життя якої вдалося змінити на краще?

У моїй памʼяті, напевно, сотні таких історій. Їх так багато, що вони стали як патерн – тобто, те, що однаково повторюється у різних ситуаціях. 
Сьогодні я згадувала Богдана – хлопчика, який виховувався бабусею. Він сам нас знайшов. Йшов вулицею, і щось підштовхнуло його зайти у те місце, де якраз знаходилися хлопці, які жили у Мукачівському притулку. Я не можу сказати, що ми змінилися його життя – це завжди двосторонній процес. Цей хлопчик також вплинув і на моє життя. Бувши неповнолітнім, Богдан опікувався своїм молодшим братом, і він дуже відповідально ставився і до цього обовʼязку, і до свого власного життя. Він точно знає, як саме хоче змінити своє життя, і яким чином вплинути на життя свого брата. Він точно знає, як хоче проживати своє життя, вкладаючи частину себе не тільки у своє майбутнє, а й в інших людей. 

Як війна в Україні вплинула на проєкт «Обітниця сироті»? 

Вона вплинула на всіх рівнях. Люди, які працюють з дітьми – це ті самі люди, які цю війну проживають разом з усією країною. Вони теж втрачають своїх рідних та друзів, ховаються у шелтерах та бомбосховищах, не сплять ночами, прокидаються від найменшого звуку. 

Люди, які працюють з дітьми – це ті самі люди, які намагаються щоранку після безсонних ночей зібрати себе до купки і йти впливати на життя дітей, нести щось добре і світле. Це люди, які не погоджуються з тим, що те, що відбувається, є нормальним.

Наші навчальні центри розміщені у різних куточках України, по всій території. І, на жаль, з початком повномасштабного вторгнення частина з них опинилися на окупованих територіях. Ще частина була знищена разом з містечками та селами, у яких вони базувалися. Але деякі центри «Обітниці сироті» ми переробили на місця транзиційного переходу, евакуації. Ми постелили матраци у навчальних класах, приймали людей, прали постіль, готували, обіймали людей і молилися за них. Бо часом це була сімʼя, яка намагалася евакуюватись, але доїхав лише тато з однією дитиною, а маму з іншою дитиною розстріляли по дорозі. Це були дуже різні історії. І приймали, обіймали та любили цих людей ті, хто самі стояли перед викликом: чи збирати свою сімʼю та евакуюватися разом з ними або ж лишитися тут і допомагати людям. 

А наразі це вже пʼятий рік повномасштабного вторгнення, і зараз основна ціль – це зберегти та повернути дітям дитинство. Бо дорослі зайняті дуже важливими справами, а діти та підлітки покинуті, і вони потребують нашої уваги.

З якими викликами ви найбільше стикаєтесь сьогодні?

Я думаю, що виклики, з якими ми стикаємося – це те, з чим стикається й уся країна. Це гостра нестача часу та людей. Бо хтось евакуювався, а хтось змінив свою кваліфікацію, а ті, хто залишився – виснажені. 

Чим ви сьогодні найбільше пишаєтесь?

Думаю, наше основне досягнення – що ми не здаємося і продовжуємо робити те, у що ми віримо – те, що треба робити сьогодні. Напевне, це відноситься і особисто до мене, і до моєї команди. Нам ніхто не компенсує ці пʼять років нашого життя, ніхто не поверне їх і не віддасть назад – навіть колись у майбутньому. Тому треба жити сьогодні, працювати сьогодні, робити те, у що ти справді віриш, і не давати ворогу красти твій час, життя твоїх дітей та твою країну.

Що надихає вас не зупинятися, навіть у найважчі моменти?

Найперше, це саме ті люди, які стоять поруч. Очі дітей, яким ми служимо, і наші неймовірні команди, які працюють щодня, щомиті, служать дітям та іншим людям, незважаючи на свої потреби. Це кожне слово, кожна гривня донатів, які ми отримуємо, кожна молитва та будь-яка інша підтримка – кожного. Це те, що не дозволяє здаватися, бо розумієш, що те, що ти робиш – воно того варте. 

Дивитися відео інтервʼю
Більше про проєкт
Підтримати проєкт «Обітниця сироті»