«Понад усе мрію повернутися додому…»
На Західній Україні у прихистках для вимушених переселенців зустрічаються жителі територій, що стали військовими епіцентрами України. Навіть після того, як людям вдалося виїхати із зони бойових дій, вони відчувають війну та переживають наслідки психологічної травми.
Анастасія прибула до пункту біженців разом з маленькою донечкою та своєю сім’єю. Їм пощастило… але чи є щасливою її історія?
«Я не була здивована, що 24 лютого почалася війна, ─ розповідає Анастасія. ─ чутки ходили, це було очікувано. Ми хотіли зібратися, але паніка своє зробила, й тверезо оцінювати ситуацію, звичайно ж, було складно. Ми взяли такі речі, які не шкода, й у підвал – пересидіти. Думали, що це ненадовго й посидимо в погребі один-два дні. Однак, ми виїхали вночі, нас буквально забрали із підвалу. Ми важко, довго, складно їхали три доби…27 лютого мій день народження, ми його відзначили на блокпосту.
Дуже переживала, як моя маленька дитина перенесе дорогу, адже було дуже холодно, а ми не мали змоги зупинитися, погрітися, нагодувати дитину.
На цьому фоні почалися панічні атаки, мені було дуже страшно. У 2014 році, коли почалася війна, я була сама. А коли ти з дитиною, то це суттєво впливає на психіку, ти відповідаєш і приймаєш рішення не лише за себе, а й за свою дочку.
Деякі наші рідні та близькі, все ще залишаються у підвалах Сєверодонецька. Вони ще оточені війною, бо не мають змоги евакуюватися. Без їжі, без води, без зв'язку, без тепла… Серце болить, душа розривається за них… Ми радіємо, що ми вже тут, і дитина не чує звуків бомбардувань і не бачить цього жаху...
Ми тут обжились, влаштувалися, вже почуваєшся як вдома. Люди, які нас прийняли, дуже добрі. Добре ставляться до нас, намагаються допомогти… Та я мрію про мирне небо над головою, щоб можна було повернутись додому. Я думаю, зараз будь-який, хто залишив свій дім, мріє туди повернутися і жити як раніше. Але так уже не вийде, бо наші міста і дома стерли з лиця землі. Немає інфраструктури, як і майбутнього для людей. Тому ми змушені думати про те, як будувати своє життя десь на західній Україні з нуля. Дати перспективу своїй дитині», ─ продовжує Анастасія.
Неможливо витерти з пам’яті картини вбивств, катувань, розрухи або вогневих нападів на рідне місто. Болю та емоційної напруги неможливо позбутися тривалий час, навіть перебуваючи у безпеці. Стан хронічного стресу веде до зниження імунітету, почастішання серцево-судинних захворювань, хронічної тривоги. Тому для свідків війни як нікому іншому важливе збалансоване якісне харчування та душевний спокій.
Через центри колективного проживання, CBN Emmanuil регулярно забезпечує вимушених переселенців харчовими продуктами, овочами, фруктами та предметами першої необхідності. Дякуємо Богові та нашим вірним друзям та партнерам, що це є можливим!
«Ми з чоловіком і дитиною намагаємося дотримуватися здорового харчування, але під час війни до магазинів дуже рідко завозять фрукти та овочі, ─ розповідає Анастасія. ─
Тому я так сильно дякую вам за свіжі овочі та фрукти! Це дуже важливо та потрібно! У нас у таборі дуже багато дітей, навіть більше, ніж дорослих. Тож дякую вам за таку важливу допомогу!»
Допомоги потребують люди, які досі залишаються у бомбосховищах, так і біженці, які масово переїжджають на західну Україну й у країни Європи. Будь-яка, навіть мінімальна сума пожертви на підтримку постраждалих від війни допоможе комусь не втратити надію. І нас багато, тому разом ми можемо підтримати багатьох у цей скрутний час!
Разом, за підтримки наших партнерів, ми щодня роздаємо кілька тисяч буханок хліба жителям сходу України. Нас багато, то ж разом ми можемо привозити продукти, засоби гігієни та побутову техніку до пунктів вимушених переселенців. Разом ми можемо молитися, підтримувати віру та надію і цим також наближати перемогу!
Зробити пожертву на забезпечення найнеобхіднішим постраждалих від військових дій.
Дякуємо кожному, хто додав свою щедрість до спільної справи милосердя!