Найстрашніше ─ це бачити смерть…
Коли тікаєш від війни, здається, що ти біжиш від неї, а вона слідує за тобою…
«Мені 19, я з Маріуполя. Там я народилася та жила все життя. Коли тікаєш від війни, здається, що ти біжиш від неї, а вона слідує за тобою…
До війни я заочно навчалася на історичному факультеті МДУ, працювала, все було добре, кожен жив своїм життям та мріяв про краще майбутнє. 24 лютого нас розбудила мама та сказала, що почали стріляти, війна. Ми встали, та в першу чергу завісили вікна, сіли в коридорі. Ми думали, що просто два рази вистрілять, як в 2014, і на тому кінець. Та за короткий час зрозуміли, що це надовго.
Здавалося, що поступово згорає місто, а з полум‘ям вмирає все, що ми мали, наше рідне та близьке нам. В місті почався хаос, люди крали з магазинів все, що було. Світло відключили, як воду і газ, і ми готували їжу на вогнищі біля дому, ховалися в підвалі. Кожна дев’ятиповерхівка збиралася біля будинку, готували їжу, гріли воду і по можливості виносили з квартири всю їжу, яка була. Все залишали біля будинків та в укритті. Ми носили один одному їжу, допомагали хто чим міг. Перед від’їздом ми вже зовсім не підіймалися в квартиру, не ризикували, а коли верхні поверхи розбомбили, то піднятися вже було просто нереально…
Напевно, найстрашніше ─ це бачити смерть, просто по дорозі лежать мертві люди. Один дідусь їхав годувати свою лежачу маму, і його просто підстрелили. Дітей ховали в ковдрах, вони вмирали від голоду, від хронічних захворювань, в підвалі дуже сиро, діти задихались. Майже біля кожної багатоповерхівки стояло по 10 хрестів. Пізніше йдеш, і бачиш, як з’являються нові могилки. Люди хотіли виїхати, але не було «зелених коридорів», пізніше росіяни просто не пускали, пускають тільки в ДНР ,а тих хто їде в Україну ─ розвертають.
Ми пройшли 25 російських блокпостів і 7 українських, і на кожному посту нас ретельно обшукували, роздягали, перевіряли телефони, випитували звідки та куди…
В Маріуполі залишилися моя прабабця, мама, тітка з чоловіком та багато друзів. Коли була можливість виїхати, проблема була в тому, що наша мама не могла залишити бабусю, а вона живе на кордоні Маріуполя, де є ДНР. І мама поїхала до бабці, а ми поїхали в Україну. Ми мали варіант поїхати до бабусі в ДНР та при цій владі жити ми не збиралися, ми знали, що будь-яким шляхом виїдемо в Україну. З мамою умова залишилася простою, коли війна закінчиться, ми заберемо її в Україну, зараз це неможливо зробити.
Ми виїхали через 13 днів з початку війни. Ми пройшли ціле місто, щоб дійти до блокпосту, потім зайшли в сусіднє село та шукали людину, яка б нас могла вивезти до Бердянська, а по приїзду чекали на евакуаційні автобуси. Ми стояли в черзі, і до нас просто підійшла незнайома людина та запропонувала їхати з ними в Запоріжжя, ми погодилися. Ми пройшли 25 російських блокпостів і 7 українських, і на кожному посту нас ретельно обшукували, роздягали, перевіряли телефони, випитували звідки та куди. Їхати було страшно. Коли ми направлялися в Запоріжжя, після того, як ми проїхали російський блокпост, нам сказали їхати та не зупинятися, а велика ділянка дороги була замінована. Ти їдеш, і тобі просто страшно, тому що один неправильний рух, й ти підірвався, позаду російський пост, а попереду Україна.
Коли ми проїхали перший український пост і наш водій зупинився перепочити, ми просто вийшли та почали плакати…
Зараз ми у Львові, дякуємо CBN Emmanuil за допомогу, їжу, засоби гігієни, що ви нам надаєте, за те що шукаєте, куди нам їхати далі. Як тільки ми сюди заїхали, одразу зрозуміли: тут нам вдасться перепочити та заспокоїтися….»
Карина (праворуч на фото)
Допомога сходу України Helpua.org
Допоможіть постраждалим українцям оговтатись від війни! Ваша пожертва піде на забезпечення базових потреб вимушених переселенців!