Олешки: вижити майже неможливо
72-річна Тетяна Промітна давно мріяла про приватну оселю з городом, і 13 років тому її бажання здійснилося. Південь України. Олешки. Помірний клімат та лагідне сонце. Родюча земля. Рясні врожаї овочів та фруктів…
Разом з чоловіком Тетяна довгі роки наполегливо збирала кошти, щоб вони могли оселитися у цьому затишному райському куточку. Але у лютому 2022 року рай перетворився на пекло.
«Ми 30 років працювали в Олешках, але наші останні 13 років були схожі на рай. Порядок у всьому, статки, непогана пенсія, чоловік ще й підробляв у котельні. Сад, город, плани, покупки. Діти, онуки. Відносно непогане здоров'я в наші роки… Нас усе влаштовувало, ми насолоджувалися працею своїх рук… Але росіяни в нас відібрали усе! Вони вбили брата. Вони зруйнували наш будинок. Знищили нашу долю. Мої сльози не припиняються ані на день. Я не вірю, що все це відбувається не у фільмі жахів, а саме з нами», – каже Тетяна.
У перший же день повномасштабного вторгнення Олешки потрапили під ворожу окупацію. Наступного літа після підриву греблі Каховської ГЕС подружжя три тижні вибиралися з окупованих та затоплених Олешок й зараз живуть у Львові у друзів. Тетяна розповіла свою історію про життя в окупації, отримуючи гуманітарну допомогу від «Операції благословення» – продукти та предмети гігієни. Сьогодні це немолоде подружжя змушено починати усе з початку. Півтора року війни відібрали у них куточок раю на землі, спокій розміреного життя та члена родини…
«Памʼятаю, як 24 лютого над нашими головами летіли військові літаки. У мене як щось обірвалося всередині. Знали б ми тоді, яке зло принесуть ці росіяни в наше життя... Одразу після цього через Антонівський міст повз наш дім пішли нескінченні колони російських танків. Один, другий, п'ятий, десятий, сотий… Так було близько місяця.
Недалеко у Чорнобаївці точилися запеклі бої, ми чули гучні вибухи. В Олешках стрілянина також не припинялася ані на мить. Ми постійно спускалися до підвалу, та коли вже не було сил, просто залишалися спати в домі, й ночами не спускалися», – згадує Тетяна перші страшні дні повномасштабної війни.
За час окупації жінка пережила багато горя: гучні бомбардування та «прильоти» у двір, смерть брата і допити. До брата не змогла потрапити на похорон через жорстокі обстріли...
«Під час великого обстрілу снаряд потрапив у дім, і загинув мій улюблений брат, – розповідає жінка. – Коли розібрали завали, його знайшли та привезли до моргу до Олешків. Але я не змогла навіть зайти туди – мені було дуже складно. Упізнавати мого брата ходив чоловік. Виходить і каже: “Так, це Сергійко”…
Мене затопило жахливе горе і люта ненависть до росіян… Вони жили біля нас, а я ненавиділа їх, бо вони відібрали мою кровиночку, мою рідну людину…
На похорон я не змогла поїхати, бо дуже стріляли. Дуже багато будинків навколо погоріло та було розбито, на вулицях лежали мертві люди… На нижній вулиці були окопи та бліндажі росіян, в кінці городу великий будинок, де раніше жив фермер, і солдати заїжджали туди просто нескінченно…»
6 червня 2023 року російські окупанти підірвали греблю Каховської ГЕС, і вода пішла на Олешки.
«Якраз на початку червня мені вночі не спалося, я взяла телефон почитати новини та дізналася, що росіяни готують підрив Каховської ГЕС. А вже вранці ми жахнулися від шокуючої новини: Каховське водосховище таки підірвали, – згадує Тетяна. – Як і всі люди, я вірила, що вода до нас не дійде, адже наш будинок стояв на височині. Максимум, гадаю, паводок дійде до першої чи другої грядки. Але вода прибувала дуже швидко. Я побігла в город і почала виривати картоплю, думала, що хоч трохи врожаю збережу, та побачила, як вода з величезним натиском почала заливати наше подвір'я. На це ми точно не очікували! Я забігла до хати, хапала найцінніші речі. Медалі чоловіка забрала, які він заслужив під час Другої світової війни. На кухні взяла три тарілочки, дві ложки…
У нас старенькі «Жигулі», і чоловік швидко вигнав машину, бо вода набігала на подвір'я. Ми взяли мішки з піском, що призначалися для захисту від снарядів та куль, та підперли двері, щоб у дім не затекла вода. Схопили нашого песика пекінеса і поїхали через верхню вулицю, бо наша вже була у воді».
Дім Тетяни знаходиться на невеликому пагорбі, то ж це і дозволило їм врятуватися, але від самого будинку скоро нічого не лишилося.
«Ми приїхали до знайомої на пагорб і жили в неї тиждень. Сильно стріляли. Росіяни були навколо в лісі та стріляли звідти. Просто над нашими головами вибухало, навколо літало і валялися уламки. Підвалу не було в цьому будинку, і ми ховалися під столом. Одного дня на подвір'ї сильно щось вибухнуло. Чоловік вискочив у двір і побачив, що наша машина повністю без вікон, а довкола величезні уламки – якби ми були на вулиці, нас би точно вбило.
Вижити в окупованих і затоплених Олешках було майже неможливо. Пересуватися було небезпечно, росіяни ходили та перевіряли документи, у деяких виривали сторінки, щоб зіпсувати український паспорт. Багатьох мешканців, які були за Україну, та колишніх військових забирали у підвали. Забирали й тих, кого здавали свої ж з метою помсти – зрадники. Не знаю, куди потрапляли люди після підвалу, проте одного хлопця все ж таки випустили, і він вийшов просто понівеченим – на ньому не було живого місця. Багато хто з підвалу так і не повернувся….
Коли минув тиждень після затоплення, ми з чоловіком вирішили подивитися в якому стані наш будинок. І ми пішли. Я йшла, йшла… і мені води стало вже вище грудей, далі пливти було неможливо.
Я повернулася до чужого дому. Потім через два дні ми знову пішли до будинку, і я коли йшла, вода дійшла до пояса. Підходжу до місця, де був наш дім, а його немає. Лише дах видно. Ледве допливла до хати, побачила, що кіт сидить на даху. Довго кликала його, він був переляканий, але згодом заспокоївся і потроху спустився.
Попливла до підвалу – повний підвал води. Коли ми поспішно виїжджали, я консервацію поставила на стіл, думала, якщо стоятиме на землі, то точно затопиться. Наївна! Я побачила, як цей стіл та консервація плавали поверх підвалу як смітинка в океані.
У цілому було затоплено усе, що ми наживали останні 30 років. Нічого не вдалося врятувати.
Я забрала того кота. Вийшла на верхню вулицю, йду з ним, плачу, прямо кричу.
Два російські солдати стоять і сміються з мене – просто ржуть, зловтішаються з мого горя. Коли підійшла до чоловіка, кажу йому: "Домівки немає. Що ми будемо робити?"
Мабуть, росіяни розуміли, що люди намагатимуться виїхати, та почали сильно стріляти поверх потопу. Ми ніколи не чули таких вибухів, але тепер вже точно вирішили виїжджати.
За великі гроші знайшли машину "Евакуація до Криму", і поїхали. Дорогою було понад 15 блокпостів, і на кожному нас упереджено допитували, оглядали та знущалися морально. На останньому блокпосту виявили медалі чоловіка та сімейні фотографії та оголосили нас зрадниками. Нас допитували 8 годин. Це було дуже страшно. Ми ледве вижили….
Потім через Крим уже знесилені поїхали до Латвії. Там на мене чекала рідна сестра, у якої було все для життя: мирне небо, облаштована простора хата, і вона нам із самого початку говорила, що і для нас місце знайдеться. Але ми з чоловіком пожили тиждень у Латвії, й дуже захотіли на українську землю. Навіть якщо навколо все красиво та комфортно, тече молоко та мед – серцю наказати не можеш. Якщо я помру, то хотіла б упокоїтися на українській землі.
Ми повернулися в Україну. Машиною чоловік сестри підвіз нас через Польщу, й так ми опинилися у Львові. Наступний пункт призначення – Черкаси. Там живе онука та правнуки, у неї й зупинимося.
Та попри це усе, я все ще мрію повернутися до рідного дому. Знаю, що його вже немає, але коли ЗСУ звільнять нашу землю, я поїду, поповзу, попливу, але прибуду і стану відновлювати наше місто і наш дім!
Висловлюю велику подяку волонтерам з «Операції благословення» за те, що допомагаєте нам пройти цей непростий шлях! Дякую за всі дари та продукти, які нам сьогодні дуже потрібні!
Молитимуся тільки про те, щоб у ваших долях ніколи не трапився весь той жах, який трапився з нами. Низький вам уклін та подяка!»
Десятки тисяч сімей вимушених українських переселенців регулярно отримують допомогу від CBN Emmanuil та наших добрих друзів і міжнародних партнерів – «Операції благословення». Щомісяця великий набір продуктів і гігієнічних засобів – важлива та вкрай потрібна допомога людям, які постраждали внаслідок військової агресії та втратили засоби до існування і звичне життя.
Щиро дякуємо за вірність та небайдужість кожному партнеру CBN Emmanuil, хто молитовно та фінансово підтримує таких людей, як Тетяна, через наші благодійні проєкти! Ви даруєте цим людям надію на краще життя! Щиро дякуємо!
Разом з CBN Emmanuil підтримати постраждалих ВПО