«Господь нагледів допомогу»: сімʼя військовослужбовця врятувалася з окупації

Людмила – багатодітна мама та вимушена переселенка з Харківщини. Війна забрала у неї чоловіка і дім, але Господь допоміг вирватись з вогню окупації та допомагає облаштовувати життя на Львівщині. Щомісячний набір продуктів від «Операція Благословення» – це те, що дозволяє цій сімʼї повернути стабільність та мати їжу на столі у будь-який час.

«Коли мені було 14 років – розповідає Людмила, – я дивилась по телевізору передачу, де проповідував євангеліст Біллі Грем. Коли він закликав до молитви покаяння, я молилась разом із ним, й після того в моєму серці щось змінилося, хоча вулиця і продовжувала впливати на мене.

Одного разу у нас у Вовчанську – містечку Харківської області, де я народилася, – євангельська баптиська церква проводила захід, і мені подарували „Книгу життя”. Мама побачила, що я захопилася цією книгою і скерувала мене до православної церкви, де мене хрестили. Та коли я вийшла з храму, то відчула, що це щось не те, що хоче Бог і що потрібно мені.

Невдовзі я вийшла заміж, та впродовж пʼяти років шлюбу у нас не було дітей. Якось мене запросили на День подяки у баптиську церкву, й чоловік захотів піти зі мною. Господь торкнувся нас, і ми покаялись, й після цього я майже одразу завагітніла. Коли ми приймали святе водне хрещення, я була на восьмому місяці вагітності.

До війни я працювала керівником амбулаторії у Вовчанську, мій чоловік Генадій працював на заводі, але у 2019 році пішов на службу в ЗСУ.

Ми до останнього не вірили у повномасштабне вторгнення Росії на нашу землю, але 23 лютого зранку мені було видіння, що все, що я маю – лише тлін.

Наше містечко розташоване поблизу кордону, і 24 лютого ми прокинулись від вибухів і гуркоту російських танків, які проїжджали нашими вулицями.

З кожним днем окупації я розуміла, що потрібно залишати дім і виїжджати з Вовчанська. Ми жили разом з батьками чоловіка, й до початку війни вони були проросійськи налаштовані, але вже з перших днів війни і окупації змінили свої переконання та оцінили, як добре було жити у демократичній вільній Україні. Нас обстрілювали, російськи солдати вдавалися до мародерства, приходили до мене в амбулаторію і виганяли людей, які були після інсульту, забирали ліки…

З часом росіяни почали ходити по хатах і формувати списки мешканців. Оскільки мій чоловік служить у ЗСУ, то вочевидь нам було небезпечно, тому слід було швидко втікати, поки була можливість.

Я взяла наш старенький «жигуль», на якому їздила лише кілька разів, двох молодших дітей та свою подругу, і ми поїхали до Харкова на евакуаційний поїзд. Старший син залишився вдома доглядати за старенькими батьками чоловіка, яким на той час виповнилося по 76 років.

Дорога була дуже важкою. Якщо в мирний час ці 70 км ми проїжджали за годину, то тепер їхали 7 годин. Через 30 км машина зламалася – злетіла педаль газу. На жаль, машини, які проїздили повз, не могли допомогти. Не знаю, яким чином, але мені пригадалося, як свекор показував, як цю поламку виправити. Самотужки я зробила що змогла, але педаль і далі злітала на кожному блокпосту.

Їхати було дуже страшно і небезпечно. Перед виїздом чоловік проінструктував, як я маю відповідати на блокпостах, тому я наказала дітям, щоб ані слова не говорили про тата. Як виявилося, це була слушна порада – на кожному посту російські солдати повністю перекидали наші речі і намагалися зав’язати розмову з дітьми, щоб дізнатися, чому ми їдемо без тата.

На одному з блокпостів ми порізали колесо, і солдати почали на нас кричати, що треба забрати машину або нас переїдуть танки. Я пішла в село по допомогу, але люди боялися йти на блокпост… Однак, Господь нагледів мені допомогу! Знайшовся чоловік, який погодився допомогти нам.

Мости були зірвані, їхати довелося полями, дорогами, яких ми не знали. Це був кінець березня – дороги в'язкі, машина буксувала в багні, педаль продовжувала злітати кожні 10 км. Ми були дуже втомлені та брудні, але приїхали до Харкова. Тут нас на прохання мого чоловіка зустрів брат з церкви. Нас нагодували, ми помилися і переночували й на наступний день на евакуаційному потязі поїхали до Львова, а вже звідти – до Новояворівська. Тут нам допомогли влаштувати життя. Ми винаймаємо житло, мені допомогли знайти роботу фельдшером на швидкій допомозі.

19 серпня 2022 року я востаннє розмовляла з чоловіком. Він зателефонував і сказав, що ситуація важка, але не безнадійна. Тієї ночі мені наснилося, що його серце зупинилося… Через два дні подзвонив побратим чоловіка і сказав, що мій Геннадій загинув від смертельного поранення. Але по сьогоднішній день його тіло не забрали з поля боя й він вважається безвісти зниклим.

Вовчанськ продовжували обстрілювати. Під час одного з обстрілів зазнав пошкоджень наш будинок, де проживали батьки чоловіка з нашим старшим сином. Після цього син переїхав до нас на Львівщину й вступив до медичного університету, де навчається на другому курсі.

Я дуже дякую CBN Emmanuil за допомогу, що ви надаєте! Мені дуже важко одній на мою зарплату ростити трьох дітей, серед яких один студент і винаймати житло. Ваша допомога – вагома підтримка у цей важкий для нас час! Божих благословінь у Вашому житті та у служінні людям!»

Ви можете долучитися до допомоги сімʼям, що постраждали внаслідок російської агресії!
Ваша добровільна пожертва дозволить забезпечити їх усім необхідним для життя!