Коли війна забирає життя, Бог дає нове

У лютому Марина Водопʼянова втратила бажання жити. Завирувала війна, й Вугледар – її місто на Донеччині, опинилося у зоні бойових дій. Марину було поранено, потім ворожий снаряд зруйнував їх квартиру, а одразу після цього – загинув чоловік. Втрата за втратою, життя «як в тумані»… Але після цього з’явився Бог.

Зараз 39-річна вдова з двома дітьми мешкає на Західній Україні. Їх прихистили у триповерховій будівлі благодійного фонду «Місія християнина», де також живуть вимушені переселенці з Попасної, Вугледара, Маріуполя та Слов’янська – усі як одна велика родина, яку спіткало спільне горе. 

Її покійний чоловік Артур працював шахтарем. Та після подій на Донбасі 2014 року звільнився і пішов добровольцем захищати Донецьку землю від окупантів. 

«Артур служив поблизу Вугледара, і я категорично відмовилася виїжджати. Нам одразу дали надійне бомбосховище – колишній афганський клуб, що знаходився в підвалі. Я жила там з дітьми та кількома іншими сім’ями, а готувати їжу бігала до нашої квартири, – розповідає Марина про страшні перші тижні повномасштабного російського вторгнення. – Ми брали воду з калюж та снігу, кип’ятили її на вогні, фільтрували через вату, а потім вату промивали та сушили, щоб використати знов, якщо хтось буде поранений. 

Одного разу я несла у бомбосховище щойно приготовлений суп та кипʼяток для чаю. Раптом поряд прилетіла ракета, й мене відкинуло вибуховою хвилею. Встала вся 

брудна, перелякана. Була закривавлена та у гарячому супі, дивом вижила. До клубу бігти хвилин 10, але мені здавалося, що шлях тривав вічність. Після цього випадку я не виходила на вулицю. Мені було моторошно, бо раптом зрозуміла: чоловік служить, я одна, двоє дітей. Якщо зі мною щось трапиться, хто буде любити наших дітей?

Щойно мій чоловік дізнався про те, що сталося, й 18 квітня околицями дійшов до міста. Він настояв на тому, щоб ми евакуювалися. Позаду Вугледара вже скупчились російські війська, були й кадирівці, про яких говорили, що вони виявляють особливу жорстокість до дружин та дітей українських військових. Він побіг додому, щоб зібрати якісь речі для нас, й коли був там, у квартиру влетіла ракета. Артур знаходився у спальні за шафою – це його і врятувало. 

До укриття він повернувся з мішком дитячих речей та жахливою звісткою, що у нас тепер немає дому. Прощаючись, я написала на паперовому листочку молитву «Отче наш» та віддала чоловіку з проханням молитися на фронті. Наступного дня ми поїхали. 

Дорогою навколо нас розривалися снаряди, машину посікло осколками. Я була у жахливому стані – не пам’ятаю, куди і скільки ми їхали, все як в тумані...

Але ми дісталися до Запоріжжя й зупинилися у християнському реабілітаційному центрі. Там нас тепло зустріли, поселили та нагодували. Мене ніхто не вмовляв, але через два дні я прийняла Ісуса Христа як свого Спасителя. Це моє зважене рішення, тому що я шукала Бога і зрозуміла, що саме це мені потрібно.

Але скоро Запоріжжя почали обстрілювати частіше, й мій колишній начальник запропонував переїхати до Галича на Івано-Франківщині та продовжувати віддалено працювати. Так, зарплата трохи зменшилася, але від роботи я не відмовилась – ми переїхали до центру вимушених переселенців. Тільки тут я почала радіти сонцю, небу та миру, стала підніматися на ноги. Але, щастя тривало недовго... 

7 травня ми розмовляли з чоловіком телефоном, а 8 травня у ході військової операції мій Артур трагічно загинув. 

Пройшов певний час, коли його смерть підтвердилася, а потім я поїхала на ідентифікацію тіла. Не пам’ятаю, як плакала, що кричала… Поряд були мої вірні сусіди, які молилися і допомагали пережити горе. 

Тіло було невпізнанним. Я визначила чоловіка за рукописною молитвою «Отче наш», яку сама поклала у його руку в наші останні миті разом. Я вірю, що він на небі. Він тримав молитву, а це означає, що він нею користувався.

Не знала, як сказати дітям, що їх батько загинув. Молодший Вадим був дуже прив’язаним до тата. Він дуже важко переживав вдома вибухи, й стрес тривав і на Галичині. Як тільки звучить повітряна тривога, у сина починається блювота... 

Артура поховали у Дніпрі разом з іншими солдатами. Труна була закрита. Я не могла його обійняти. Я обійняла труну і плакала. Коли кидали землю, я знепритомніла. Якщо є пекло, то це воно... 

Військовий підрозділ Артура складався з 32 осіб, й під час того наступу 30 з них загинули. Я втратила не тільки свого чоловіка, але й усіх друзів родини, які нас підтримували та по черзі приносили їжу у підвал. Лише кілька тижнів тому я дізналася, як саме помер мій чоловік. Зателефонував незнайомий хлопець й сказав, що під час жахливого обстрілу Артур прикрив його собою, знаючи, що сам помре. Це був один з тих двох військових, які вижили. 

Я практично божеволію, розуміючи, що це все відбувається з нами. Досі я не втратила розум тільки завдячуючи християнам, які оточують мене в нашому домі. Коли земля пливе під ногами, я можу звернутись до абсолютно будь-кого, й ми разом читаємо Біблію, молимось, і стає набагато легше. На одному з богослужінь я сказала пастору, що хочу прийняти святе водне хрещення, й 7 вересня це відбулося. Хрещення стало початком нового життя для мене та моїх дітей. Сам Бог привів мене до цього, бо Він сильний і піклується про мене. А про Артура я твердо знаю – він зараз на небі, а це означає, що ми побачимось знову…»

Марина – одна із десятків тисяч українок, від чиїх історій розривається серце. Якби ж то для неї можна було хоч щось змінити, й кохані люди повернулися додому, як і усе щасливе життя…

Єдине, що можна зробити для людини, яка втратила свій звичний світ – оточити любов'ю та турботою. Полегшити подальший шлях. Розповісти про Ісуса та навчити, як довірити Йому кожен наступний день та крок. Допомогти знайти тверду опору та надію у Бозі. Віднайти віру. Любов. І дати натхнення жити далі…

Дякуємо кожному, хто вірно служить Богу та знедоленим людям, які втратили рідний дім та близьких людей. Як команда CBN Emmanuil, ми разом з вами піклуємось про затишок вимушених переселенців, й раді забезпечувати на регулярній основі продуктами та гігієнічними засобами близько 50 тисяч людей, які вимушено переїхали до західних областей України – це понад 80 прихистків ВПО. 

Вдячні «Операції Благословення» (CBN), а також кожному партнеру та другу CBN Emmanui, хто допомагає забезпечувати постраждалих українців усім необхідним!

Ви можете підтримати цей та інший проєкт CBN Emmanui через donate сервіс.